Метки: , , , , , , , , , , ,

Шлях до Тараса — шлях до України

Шлях до Тараса — шлях до України
09.03.12, 17:20
Блог порталу Фокус i.ua

З чого починається почуття нації? Чому я повернулася в Україну, адже народилася у великому індустріальному та культурному місті Новосибірську й не мала гадки розлучатися з ним? Але…
Але коли після навчання мені запропонували роботу в Україні, то щось бурхливе
сколихнулося у душі, й виникнуло тверде рішення — поїду!

Що ж заговорило у душі? Що несподівано прокинулося на самісінькому її денці? То земля пращурів, мов вікове коріння, раптом покликала мене до себе. Цю рідну землю вимушені були залишити
мої діди з материного боку ще під час столипінської реформи, а з боку батька -
в добу Великої Вітчизняної війни. І ось їхня дочка — одна з порошин, які
розмело лихими вітровіями од неньки України на всі боки, вирішила повернутися на Батьківщину.

Чому? Тому що була не байдужа до неї.
3 дитинства я з надзвичайним хвилюванням слухала українські пісні, що іноді лунали на радіо. Особливо, до сліз, подобався широкий Шевченківський спів:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

Я із захопленням грала цю пісню на фортепіано та співала вголос, уявляючи величезні, майже морські хвилі, могутні дерева на березі, котрі хоча й гнуться, однак не ламаються. Тоді ще не
знала, що ім’я «Тарас» позначає непокірний, бунтівник, проте настрій
пісні викликав гордість за свій народ, великий та нескорений, як Дніпро.

Час линув швидко, я переселилася в Україну, одружилась і часто читала дітям українські книжки,
звертаючи їх увагу на милозвучне, майже пісенне: «Тече вода з-під явору…» Сама в ту пору мову практично не знала й ось так, самотужки, разом з дітьми повільно та поступово піднімалася по сходинках її розуміння за Тарасовим шляхом від «Мені тринадцятий минало» до «Катерини». Вже й діти скінчили школу, однак за хазяйськими справами все не випадала нагода уважно почитати «Кобзаря». Одного разу соромно

мені стало, взяла я славнозвісну книгу у бібліотеці, взяла й завагалась…

Чи бачите, я така людина, що звикла на всі речі мати власний погляд. Мені байдуже, чи збігається він з поглядом інших, навіть більшості. Коли про твір вже багато чула, як про
безперечний шедевр, — мене завжди охоплює хвилювання: чи справить він на мене
таке саме враження? Чи стане рідним, «моїм»? Пам’ятаю, в юні роки
насторожено відкривала «Євгена Онєгіна» Пушкіна і полегшено зітхнула
тільки закривши останню сторінку та вигукнувши: «Пушкін — ти геній! Ти перевершив будь-які сподівання!»

Зараз я не молода, але також з тривогою розгорнула «Кобзар», і що я побачила у першому рядку?
«Реве та стогне Дніпр широкий…» Я не повірила власним очам, горло
перехопило збентеження — це ж «моє», відоме з самого дитинства!
Швидко почала читати «Причинну» далі — все просто. Так просто, як
було колись у чудових казках, як бува лише у житті: кохання, кохання до
нестями, до смерті. Потім впиваюся очима у стовпці «Думок» Тараса,
відчуваю його тугу за щастям, за рідним краєм, зойк безталанної душі за ліпшою
долею — а з очей течуть сльози… Чому ви течете, сльозки? Адже написано
просто, не по сучасному, зовсім без бажання спіймати читача у тенета
чудернацьких образів та несподіваних літературних трюків, а сльози течуть…

І раптом я розумію: це й не вірші зовсім. Це мольби і благання самого Тараса. І раптом я усвідомлюю: ось чому він став у рідному краї не просто відомим поетом, а батьком, володарем
сердець — бо він плакав, коли писав свої твори, й разом з ним заплакала над
своєю нещасною долею вся Україна. Справжній біль – його не можна приховати, він
усіма відчувається, навіть через океани, навіть через віки… Тому що він справжній…

Отерла я очі, стулила обкладинки «Кобзаря»: “Дякую тебе, Великий Тарасе! Ти повернув мене
на Батьківщину. Ти наставив на шлях до мови. Ти навчив любити Україну. Мені
залишається не зрадити ні тобі, ні собі”.

Я давно придбала власний «Кобзар», давно вступила до ВУТ “Просвіти”, працюю на українство.
Твори Шевченка мирно сусідствують на книжковій полиці з творами Пушкіна. Я читаю внукам “Реве та стогне” так саме, як казки Олександра Сергійовича.

1997 р.

Написати відповідь